Жили собі і баба. Прийшла зима, свято Різдво. Наготували вони гостинності, а до них ніхто не йде, бо жили вони далеко, аж біля лісу. Сидять і ждуть. Коли це в двері: стук-стук!
— Хто там? — радо питають старі, бо думали, що то колядники.
— Вечір добрий!
В діда є ягничка,
А друга — теличка,
А третя — баба.
Дайте мені ягничку.
Злякалися дід з бабою, бо то був вовк. Віддали йому ягничку. З’їв вовк тварину і знову стукає до старих та співає:
У діда була ягничка,
А є ще теличка,
А третя — баба.
Дайте теличку,
Бо з’їм вас.
Віддали тварину. Вовк наївся і знову стукає та співає:
Була в діда ягничка.
Була ще й теличка,
Є ще й баба.
Віддай мені, діду, бабу.
Нічого робити. Забрав вовк бабу в мішок та й побіг в ліс. Посадив бабу на пеньок, а сам став доїдати теличку. Баба стала до пенька примовляти:
— Рости, рости пеньочку, все до неба та й до неба!
Глянув вовк, а баби не дістати. Розізлився та й побіг далі поживу шукати.
А баба знову до пенька:
— Рости, рости пеньочку, все до землі та до землі.
Став пеньок малим, злізла баба та й почала бігти. Біжить-біжить, коли бачить хатку, зроблену з сиру, а в хаті повно різних наїдків: сметана, каша, молоко. Наїлася баба та й заснула.
А господарями хати були кози. Побачили вони бабу, розізлилися, що вона поїла в них і почали бити її. Тоді баба почала проситися, пообіцяла допомагати їм по господарству.
Живе баба у кіз, господарює. Час іде, скучила вона за дідом. Одного разу набрала вона масла та сиру і втекла.
Прийшла додому, дід зрадів, що баба жива й здорова. Побудували вони хату подалі від лісу, а ближче до людей та й стали жити-поживати і добра наживати. І досі живуть, і хліб жують.