Був собі чабанець. Змалку пас вівці і крім них нічого не знав. Одного разу впав йому з неба здоровенний камінь. То він було усе грається тим каменем, то причепить до батога та кине вгору, а сам спати ляже на цілий день. Прокинеться, аж ось і камінь летить, та як упаде то по коліна у землю вгрузне. А то візьме кине серед степу сіряк, тим каменем придавить, то й три чоловіки не піднімуть. Мати було лає його:
— Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!
А йому байдуже, все качає той камінь. А до того царя, що в його царстві той чабанець жив, став підступати під город змій. Здоровенне каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякався, став засилати скрізь по царству бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не знаходиться. А той чабанець почув та й хвалиться:
— Я б того змія, — каже, — батогом убив.
Люди почули це, донесли цареві, той і вимагає його. От підійшов він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:
— Що ти хвалишся! Ти ще молодий!
— Нічого, — каже чабанець.
Дав тоді йому цар два полки солдат. Чабанець вийшов до них і став командувать, наче він уже років двадцять у війську служив. Цар тільки руками сплеснув:
— Боже мій! — каже.
От не доходячи за декілька метрів до змія, покидає чабанець свої полки і наказує:
— Дивіться, як із змієвого дворця з труби піде дим, то я його побив, а як полум’я, то він мене.
А той змій був такий сильний, до себе не підпускає, духом забиває. Та чабанець і не ворухнеться.
— Ну, — питає, — чого, добрий молодець, зайшов? Будем битися чи миритися?
— Не з тим добрий молодець ходить, щоб мириться, а з тим щоб биться.
Змій йому каже:
— Піди ще три роки погуляй, тоді приходь.
— Ні, — каже, — я вже своє відгуляв.
— А чим ти мене будеш бити?
— А оцим батогом.
А батіг з волячої шкури сплетений, і той камінь на кінці прив’язаний.
— Ну, — каже змій, — бий мене!
— Ні, бий ти мене попереду.
У змія меч здоровенний стальний, як ударить же він того чабанця, так той меч на цурки розсипавсь.
— Держись же, — каже чабанець, — тепер я тебе ударю.
Як шмагоне тим камінцем, змій так і розпластавсь. Дим пішов у трубу. Військо таке раде. Музиканти грають, цар чабанця зустрічає, бере під руку, веде у дворець.
От оддав цар за нього дочку, побудували їм дворець, живуть вони собі. А інші царі почали насміхатися, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жаль. І посилає він скрізь бумаги, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убить.
Ото найшлося двоє. Пішли вони до чабанця, а він сидить за столом, книжку читає і почув уже, що до нього битися йдуть. Прийшли вони, він і питає:
— З чим, добрі молодці, прийшли, будем биться чи мириться?
— Авжеж биться.
— Підождіть, — каже , — я богу помолюсь.
Помоливсь, сів за стіл і голову руками підпер.
— Ну, — каже, — тепер бийте!
От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударе навхрест через праве, тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох і здавив докупи, так маслаки з них і посипалися. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов він до нього і прямо каже:
— Бачиш це ? І тобі таке буде!
Відтоді цар його і не чіпав.