Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі друзі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту баран туди, цап у сад і баран за цапом.
— Ох, жінко, — каже чоловік, — виженемо цього барана і цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не були у мене в дворі.
Скоро цап й баран те почули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.
Ідуть та йдуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та несміливий, а цап сміливий, а не дужий.
— Бери, баране, голову, бо ти дужий.
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий.
Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та йдуть, коли горить вогонь. Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли. Приходять туди, аж то вовки кашу варять.
— А, здорові, молодці!
— Здорові! Здорові! Ще каша не кипить, м’ясо буде з вас.
Ох, там цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і роздумавсь:
— А подай лишень, баране, оту вовчу голову!
От баран і приніс.
— Та не цю, подай більшу! — каже цап.
Баран знову цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
Ох, тут уже вовки злякались, стали вони думати-гадати, як відціля тікати. Бо це такі, молодці, що ними без голови останешся, бач одну по одній вовчі голови тягнуть. От один вовк і каже:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить. Піду я по воду.
Як пішов вовк по воду, а другий зачав дожидати, став думу гадати, як би й собі відтіля драла дати:
— Е, вражий ти син, пішов та й сидить, нічим каші долить. Ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.
Як побіг, так і той уже не вернувся. А третій сидів-сидів та й каже:
— Ось піду, лишень та їх прижену.
Як побіг, так і той рад, що втік. Тоді цап до барана:
— Ох, брате, скоріше хвататись, щоб оцю кашу поїсти та з куреня убратись.
Ох, як роздумались вовки:
— Е, що нам трьом цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати, як би цапа й барана нагнати. Як стали йти та й на дубі їх найшли. Цап сміливіший, то заліз аж на верх, а баран нижче.
— От, лягай, кажуть, вовки жовтуватому вовкові, — ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати.
Як ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить, та так дрижить. Як упаде, та на вовка! Цап сміливіший не став думать-гадать, а як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схватились, то аж пилюка по дорозі закурились. А цап та баран пішли та зробили собі курінь, і живуть досі.