Брехня

Захворів раз якийсь цар і дає указ всім дворянам, всім селянам, всім міщанам до нього збиратися і його бавити, брехнею розважати. Та такою, щоб в ній і словечка правди не було. Ось дворяни що не збрешуть, то з заздрості один до одного і кажуть:

— Та яка ж це, мовляв, брехня, це суща правда.

От і з’явився один мужик.

— Я, — каже, — можу!

— Ну, бреши.

— Ось як жили ми, — каже, — ще з батьком та господарством займалися, так була в нас нива за тридцять верст від села, і вродила один рік пшениця. Та така гарна, відразу ж і поспіла і обсипається. А було нас семеро братів. Як пішли ми косити, а хліба і забули взяти. І косили без перепочинку сім день та сім ночей, не ївши, не пивши. А як підійшла неділя, ми додому вечеряти. Прийшли, а мати і подала нам таких гарячих галушок. Сіли ми на порозі, а у нас там камінь лежав. Як сів я на той камінь, як схопив галушку, а вона крізь мене так і проскочила, та ще й крізь камінь пройшла, та ще на сім сажнів у землю ввійшла!

Тут пани й кажуть:

— Що ж, — кажуть, — це може трапитися: сім днів не ївши мужик виживає, а що галушка камінь пробила, то, може, то був мірошницький камінь. Це, — кажуть, — ще не брехня!

От звуть його знову назавтра брехні розказувати.

— Я, — говорить мужик, — як став сам господарювати, все на полювання ходив. А був у мене такий хорт, що я ніколи його не годував. Ось поїхав я раз з ним на полювання, підняв зайця, нацькував хорта, а хорт за ним. Наздогнав його і проковтнув, тільки задні ніжки видно. Зліз я тоді з коня і до хорта. Як засунув йому руку в рот, так і вивернув його, як рукавицю, а після того ще сім років з тим хортом полював.

А пани знову:

— Е, — кажуть, — це ще не брехня, все це може статися.

Відомо, панів заздрість бере, як, мовляв, так: простий мужик, а їх перед царем криє. Почали царя так і сяк заговорювати, і запевнили, що це, мовляв, правда. Ось іде мужик, і на третій день до царя. Цар сидить, а навколо нього всі чини, генерали, сенатори, все. От мужик каже:

— Як хазяйнували ми з батьком, так от цей пан позичив у нас сто тисяч, а цей ось п’ятдесят, а цей — десять.

Та так всіх по іменах і називає і гроші підраховує. Цар і запитує:

— Ну що, правда?

А панам соромно зізнатися, що мужик краще їх збрехав, і:

— Правда, правда!

— А коли правда, то й сплатите.

Довелося їм платити. Забрав той гроші. Та ще й цар йому щось дав. І пішов собі мужик додому.