Жила собі баба, удова стара, сама собі у хаті годів десяток чи й більше. І тій бабі вже годів сто. Чорт дізнався, що вона живе сама собі, підходить до неї дідом і каже:
— Ти сама собі живеш, прийми мене до себе, щоб не так скушно було, бо і я сам, такий, як і ти.
— Аби добрий старичок, так приставай, і будемо жить удвох.
І прийняла вона його до себе. Пожили год собі удвох, дождали весни. Баба і каже:
— Ну, діду, нада нам стараться, щоб нам було що їсти.
— Подумай, — каже дід, — своєю головою, що тобі краще, то й будемо садити.
— У мене города чималенько, так наймемо чоловіка, нехай виоре, та посадимо картоплі.
Найняли чоловіка, виорав той. Заходилась баба картоплю садить та й каже:
— Ось, хоч ми і разом живемо, а їмо різно. То картопля, як уродить, так моє те, що у землі, а твоє — що зверху.
Він і согласився на те. Картопля росте, вони полють. Уродила рясно, стали копати. Баба собі у яму картоплю сипле, а йому в купи бадилля складають. Стали їсти. Баба картоплю їсть, а він їсть бадилля і каже до баби:
— Дай мені покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
— Не звикай, бо тебе трошки не нагодує, ти їж яке тобі вродило, а я буду їсти, яке мені вродило.
Поїли цілу зиму, оп’ять весна підходить.
— А що будем сіяти? — каже чорт. — Мені картопля уже увірилась; я картоплі не хочу. Ось я видумаю що.
— А що ти видумаєш?
— Насіймо, — каже чорт, — маку. Мені те, що угорі вже увірилось, так нехай моє буде те, що у землі, а що угорі — твоє.
— Нехай моє буде те, що на самих верхах, — каже баба, — а твоє усе, що і в землі, і зверху.
Уродив мак, голови такі, як кулаки. Поспів. Давай баба зрізать головки зверху. Зірвала голови подавила, мак повиточувала, наточила маку пудів сім.
— Зривай тепер усе, що твоє, складай у купи.
А він їсть цурпалки із маку.
— Дай мені, бабо, покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
— Не видумуй, — каже вона, — а їж оті цурпалки. Як я тобі дам, коли мачина маленька, а у тебе рот здоровий?
Перезимували оп’ять, Він їсть цурпалки, а баба мак. На третю весну баба й каже:
— Ну що, будемо сіяти, чи годі сіяти?
— Хай би ти, проклята бабо, сказилася. Ти так мене захарчувала, що й ногами не можу ходити.
— Так ти у мене й жити не хочеш?
— Ні, не хочу.
— А як же ми розпрощаємося? Вивчи, — каже, — мене пісеньки хоч одної.
Став він співати:
Був собі чорт,
Та ні до тієї стіни не притулиться,
Ні до тієї, та притулився до баби.
Так баба його як нагодувала
Одну зиму бадиллям з картоплі,
А другу — маковими цурпалками,
Так він захляв, не може й ногами ходити.
Отак його баба вшанувала.
Будь ти, бабо, проклята однині і довіку.
Тепер я вже не пристану до баби,
Бо баба хитріша од мене.
— Поняла ти, що я тобі і пісню співав і так розказав?
— Поняла, — каже.
— Ну, заспівай же і ти мені, хоч однієї поганенької, тоді ми й розстанемося.
— Я, — каже, — так не заспіваю. Перекидайся чортом, я сяду на тебе, та й неси мене, куди знаєш, а я буду співати, а ти учись!
Перекинувся він чортом. Баба сіла на його, узялася за шерсть, поніс він її у ліси, кусти, де терни, глоди. Хоче скинути, а вона держиться і усе співає:
— Трайда-райда, трайда-райда!
Як узяв він її носити, так на йому уже й шерсті мало, а баба ціла та й усе співає пісні.
— Чи ти, проклята бабо, переспіваєш їх усі?
— Та, — каже, — ще й половини не переспівала.
— Пожалуста, бабо, годі мені тебе носити. Пусти мене!
— Е, ні, — каже, — носи, поки, переспіваю всі пісні.
— Та, проклята бабо, буде. Ось тобі мішок карбованців, тільки мене одпусти. Не хочу я твоїх пісень.
— Одвези мене додому, тоді й одпущу.
Забіг він у пекло, у болотяну, де чорти самі живуть, узяв мішок грошей і потаскав бабу додому.
— Ну, вставай, проклята бабо, оце твій дім, оце твої гроші Пусти мене тільки.
— Неси мене у мою хату.
Він і вніс її у хату. Скинув гроші, тоді баба і встала з нього.
— Я вже не буду приставати тепер до бабів. Щасливо, бабо! — сказав чорт і полетів.