Один солдат стояв на постої у дуже скупої баби. Трудненько доводилось солдатові добувати собі кожен окраєць хліба, а що вже про варену страву, то він і забув, яка вона на смак. Занудився він зовсім на тих бабиних сухарях з водою і почав крутити головою, що б таке вигадати, щоб і себе вдовольнити і бабу не прогнівати? Солдатики хитрі на всякі витівки, бо голод — не тітка.
Знайшов він старого, заіржавленого зуба від колишньої борони, приніс до хати та почав стругати та мити, щоб баба бачила, та все з примовою:
— Оце буде юшка, так юшка! І курятини не треба! Дозвольте, бабко, горщика і води!
Зацікавлена баба дала горщика і, заливши зуб від борони водою, приставила до жару. Кипить, а солдат все пробує та хвалить:
— От буде юшка, так юшка! Дозвольте, бабко, дрібок солі!
Дала бабка дрібок солі. Згодом солдат просить ще й пшона трохи. Дала баба пшона, бо то ж цікава штука, яка то юшка вийде з боронячого зуба.
Згодом просить солдат кілька картоплинок і цибулю. Дала баба і сала, бо то ж дуже цікава і нечувана штука — юшка з боронячого зуба!
А коли вже зуб добре уварився, що вже пшоно і цибуля розкипіли, то солдатик вийняв його з горщика сказавши, що він ще не на один раз згодиться, поклав обережно на полицю.
А юшка була нічого собі і така на смак, неначе й не із зуба від борони варена.