Давно-давно, ще за пам’яті мого прапрапрапрадіда, жив собі пан. Він був дуже багатий і скупий. А був у нього наймит. От одного разу пан каже наймитові:
— Іване, запряжи коней, та поїдем на друге село.
Там був у нього приятель та й запросив на свято. А цей пан був настільки скупий, що куди б не їхав, то ніколи не брав з собою хліба і нікому не давав на дорогу. І наймит вирішив провчити хитрого пана. Він сховав на передку воза трохи хліба в сіно. От вони сіли й поїхали.
Їдуть вони цілий день. І застала їх ніч у полі. Пан говорить наймитові, щоб десь переночувати, бо в дорозі можуть напасти вовки. А в полі стояла копиця сіна. От вони завернули до неї, щоб переночувати. Коли сіли під копицю, то наймит взяв свій хліб, обклав його сіном, щоб пан не бачив, та й собі їсть.
Пан тоже голодний, то й питає наймита:
— А що ти їси?
— Сіно їм, пане. Вибирайте і ви, пане, тільки дрібніше, і їжте, воно дуже смачне.
Пан почав вибирати і їсти. Жував, жував, от його почало душити. Кричить він до наймита, щоб той бив його по спині, аби легше сіно ковтнути. Наймит як почав пана бити — та так, що мало печінки не відбив. Аж пан захворів.
От вони приїхали додому. Пан видужав. І після цього вже ніколи не шкодував хліба. Завжди, куди не їхав, брав сам у дорогу і заставляв інших брати, щоб не їли сіна в дорозі.