Кажуть, що від долі не сховаєшся. Давно-давно це було. Повертався зі служби солдат додому. Іти довелося через ліс, де юнака й застала ніч. Раптом між деревами хлопець побачив маленьку хатку й вирішив попроситися переночувати.
Двері відчинив старенький дідусь і люб’язно запросив солдата до своєї оселі. Виліз хлопець на піч, але бачить, що дідусь чомусь не гасить свічку. Виглянув юнак — старенький сидить за столом і робить ляльки. Зробивши дві лялечки, зв’язує їх докупи й кидає під стіл. Різні лялечки виходили: обидві гарні, обидві погані, одна гарна, інша — ні. Солдат, здивовано спостерігаючи за дідусем, несміливо запитав:
— Що це ви робите?
— Парую людей: буває, трапляються обоє гарні, буває — зовсім різні.
— А ви кожної людини знаєте долю?
— Кожної.
— Дідуню, скажіть, будь ласка, хто буде моєю парою?
Не знав хлопець, що він потрапив у гості не просто до старенької людини, а до самого Всевишнього.
— Та для чого ж тобі знати свою пару? Доживеш і побачиш.
— Скажіть, будь ласка, дуже хочеться знати!
— Тоді уважно слухай. Уранці, як підеш від мене, проходитимеш повз корчму. Попроси, щоб тобі винесли води. От той, хто винесе пити, і буде твоєю парою.
До самого ранку солдат не міг заснути, усе думав про те, щоб якомога швидше побачити свою долю.
На світанку хлопець подякував за все дідусеві й вирушив у дорогу Незабаром він дійсно побачив корчму й попросив, щоб йому винесли пити, з нетерпінням очікуючи, хто ж це зробить. Раптом із дверей вибігла дівчина з квартою води в руках і простягла її солдатові. Дівчина була худесенька, дуже замурзана й розпатлана.
Аж страшно зробилося хлопцеві, коли він побачив таку «красу». Зовсім не про таку пару він мріяв! Солдат рвучко вихопив із піхов шаблю й з усієї сили рубонув нею дівчину по голові. Незнайомка скрикнула від болю й упала, а хлопець чимдуж кинувся тікати.
Пройшли роки. Юнак подорослішав і зустрів дівчину, яку покохав усім серцем. З нею хлопець і одружився.
Одного разу сіло молоде подружжя сікатися. Спочатку жінка оглянула голову коханому, а тоді він — дружині.
— Що це в тебе таке?! — із якимось дивним передчуттям вигукнув чоловік, побачивши на голові коханої величезний страшний шрам.
— Та для чого це тобі? Я навіть не хочу про це говорити.
— Розкажи, будь ласка, мені цікаво.
— Це сталося багато років тому, коли я ще була зовсім юною. Будучи сиротою, працювала в корчмі, де хазяї хоч їсти давали.
Одного разу якийсь подорожній попросив винести пити, що я й зробила. Раптом він вихопив шаблю й ударив нею мене по голові. Скрикнувши, я впала, стікаючи кров’ю, а незнайомець утік. Почувши мій крик, із корчми вискочили хазяї, які й виходили мене, бо були добрими людьми. Чому подорожній так зробив, я навіть пояснити не можу.
Чоловіку було соромно подивитися дружині у вічі. Урешті-решт він знайшов у собі мужність і розповів їй усю правду.
— Я знаю, що немає мені прощення, але дуже прошу тебе: пробач. Ти найдорожча людина в моєму житті, — благально промовив чоловік, — тепер я добре знаю: від долі не втечеш.
Жінка пробачила своєму чоловіку, бо дуже любила його. Разом вони прожили довге й щасливе життя.