Жив на світі бідний продавець хмизу. Він тільки й робив, що цілими днями бродив по степу і збирав хмиз, а ввечері йшов на базар і продавав його за три гривні. На ці три гривні бідняк купував хліба. І так йому вдавалося прогодувати жінку і єдиного сина. Вставав продавець хмизу, коли ще було темно, лягав, коли було вже темно.
Одного разу, як завжди, бідняк приніс на базар в’язку хмизу. Отримав він за неї свої три гривні, зав’язав їх у хустинку і пішов у пекарню купити хліба. По дорозі йому зустрівся старий дідусь.
— Гей, продавець хмизу, — сказав старий, — дай мені одну гривню, а я тобі скажу одну мудру істину.
Бідняку захотілося почути мудру істину, і він подумав: «Що ж, у мене є три гривні. Потрачу одну гривню, зате залишиться ще дві». Вийняв він із хустинки гривню і віддав старому.
— Ну, говоріть вашу мудру пораду!
— Сьогоднішній гнів залиш на завтра.
Розсердився бідняк і накинувся на старого.
— Знав би я, що ти таке скажеш, всього-на-всього такі нікчемні слова, ні за що б не дав тобі гривню, віддай зараз же мою гривню назад.
Піднявся шум, збігся народ. Поки бідняк жалівся і пояснював, що сталося, старий загубився у натовпі.
Всю ніч не спав продавець хмизу, думав що от гривня, зароблена такою працею, пропала дарма. Вранці він встав, як завжди рано, заткнув за пояс сокиру, перекинув за плече мотузку і пішов. Йшов він і все думав про гривню, так задумався, що і не помітив, як потрапив в незнайомі йому місця і заблукав.
Довго він блукав по степах і горах і прийшов, нарешті, в дивне місто. Небо над тим містом висіло так низько, що достатньо було протягнути руку — і бери собі будь-яку зірку, клади її в кишеню і це не зірка вже, а дорогоцінний камінь.
Так сподобалося це продавцю хмизу, що він забув про родинні місця, жінку і маленького сина, залишився жити в тому місті.
Пройшло п’ятнадцять років, а продавцю хмизу все здавалося, що він тільки вчора прийшов в це місто, так добре йому тут жилось. Одного разу згадав він про жінку і сина: «Що вони там роблять? Погано їм без мене». Засунув він сокиру за пояс, перекинув мотузку через плече і пішов на батьківщину.
Повернувся він додому пізно ввечері, коли вже зовсім потемніло, і подивився у вікно. Бачить, сидить за столом його дружина і годує якогось чоловіка. Придивився продавець хмизу і здивувався: так це ж він сам сидить за столом і вечеряє. Що за чудеса?
Дивився продавець хмизу, дивився і раптом відчув нестерпний голод. Та й як мало бути по-іншому? Цілий день нічого в рот не клав. Розізлився продавець хмизу:
— Що це таке!? Сиджу я за столом, їм різні смачні страви із рук своєї дружини, а насправді стою голодний і холодний біля порога свого власного дому. Щось тут не так. Це, напевно, якийсь вампір.
Вихватив він із-за пояса сокиру і хотів вже йти в кімнату, щоби зарубати вампіра. Так згадав він слова мудрого старого: «Сьогоднішній гнів залиш на завтра».
Відійшов він від дверей, заліз на дах. Ліг біля димаря і став слухати розмову між дружиною і чоловіком. Спочатку заговорив чоловік:
— Скажи мені, мамо, скільки мені було років, коли батько пішов із дому?
— Сину мій, тобі було три роки.
— А чому батько залишив нас вдвох?
— О, сину мій, і не згадуй. Пройшло п’ятнадцять років, відколи нас покинув батько.
— Але я зовсім його не пам’ятаю, який він?
— Ти дуже схожий на батька. Викапаний батько.
— Чи настане такий щасливий день, коли я побачу батька?
І чоловік, що сидів за столом, заплакав, а за ним заплакала його мати. Продавець хмизу лежав і думав: «Ех, ледве рідного сина не убив. Добре, що зустрів того старого. Слова «Залиш сьогоднішній гнів на завтра», за які заплатив одну гривню, принесли мені користі на тисячу золотих».
Він зліз з даху і ввійшов в дім. Зраділи його жінка і син. Так і прожили вони всі разом щасливо свої роки.