Колись жила вдова з дітьми. Було в неї два сини і донечка красуня Оленка. Але жив у цьому селі людожер лютий, і в тиждень по одній дівчині давали йому на поїдання. А як дівчат немає, то найменшого хлопця віддавали, бо старші йому не смакували, а якщо взагалі дітей немає він дорослих їв.
Ось і прийшла черга віддавати Оленку. Дівчинка дивилась крізь сльози на маму й думала про те, що вже скоро помре, але мала надію, що хлопець Олесь врятує. А з дитинства вони найкращі друзі були.
Прийшов час іти на поїдання людожерові, а Оленка й каже:
— Матусю, брати, хоч недовго я проживу, але передайте всім у селі, що людожер помре не від меча, не від іншої зброї, а від доброго серця і щирої любові.
Бачать вже, як до хати ворог наближається, а Оленка йому й каже:
— Можна мені дещо попросити?
— Так, проси, — прогримів людожер.
— Приведи мені Олеся, попрощатися, — хвилюючим голосом попрохала дівчинонька.
— Ось і Олесь.
Дівча сказало:
— Олесю, я завжди вважала, що ти мій найкращий друг, а коли я помру ти не плач, а щастя шукай, я буду з неба бачити і за тебе радіти.
Тут людожер відчув силу любові й випарувався в повітря. Так любов врятувала Оленку.