В одному лісі жили лісник з жінкою і дочкою, яка була найбільшою і найдорожчою втіхою для батьків.
Одного разу дочка пішла в ліс по ягоди. Задумалася і несподівано заблукала. Ходила аж до смерку, поки надибала якийсь потічок і, знесилена, присіла перепочити. Захотілося їй попити. Зачерпнула пригорщею воду, ковтнула і враз обернулась на манюнє зайченя. Воно стрепенулося і шугонуло в кущі. Тільки його й бачили.
А що ж батьки? Лісник ще до смерку вирушив шукати дочку в лісі. Блукав, гукав, усюди доччиних слідів шукав, та все марно. Так ноги привели його в найглухіші хащі, де він ще ніколи не був. У тих хащах він побачив хатинку і зайшов туди. На столі горів каганець. Лісник зняв шапку і несміливо привітався.
— Чого прийшов? — спитала сердито стара баба, хазяйка хатинки.
— Біда мене привела, дочка моя пропала.
— Знаю, що з нею сталося, — відповідає стара, — не побачиш її поки не повернеш зайченя, що колись подарував дочці. Воно сидить у тебе в клітці, а тим часом його мати побивається за ним.
Сахнувся лісник і пригадав, як приніс дочці в подарунок з лісу маленьке зайченя. Зрозумів лісник, що не простою бабою була та людина, а чаклункою, хранителькою всіх лісових звірів. Ясно, не без її участі втратив лісник дочку. Впав він тоді на коліна і став плакати і просити ту, щоб повернула йому дочку.
Його сльози зворушили стару і вона мовила:
— Знай, серце батька й матері, ким би вони не були, людьми, звірями чи птахами, за дитину болить однаково. Бери свою дочку і пам’ятай те, що почув тут.
Повернулись лісник з дочкою додому і відпустили мале зайченя до матері.
Так і в народі кажуть: життя навчить, як у світі жить.