Про муху та павука

Була собі на світі муха, зовсім не схожа на інших мух. Природа наділила її незвичайною вродою: голова в неї зелена із золотим відтінком, спина голуба — з жовтим, а крила червоні — з коричневим.

Усі мухи їй заздрили і ненавиділи, бо мухи-кавалери були закохані в красуню. Муха знала про це і загравала з ними. Тому подарує усмішку веселу, тому погляд лагідний. Усі вони розум втрачали від неї. Засипали її різними подарунками, гризлися між собою — кожен хотів бути єдиним.

Натішилася муха над ними, переключалася на комарів. Таке ж було і з комарами. Усі, як один, закохалися в красуню. Тішилася вона ними, поки набридли.

Поміркувавши трохи, подалася вона до жуків. Адже це особи поважні, не такі, як комарі. Зачарувала муха й жуків своєю вродою та веселою вдачею. Що тільки було між ними! Перекусались, перебились всі між собою за одну муху.

Покинула вона й жуків, бо не було між ними такого, на якому могла б зупинитись. Вже й нудьгувати почала. Та ось побачила павука. Будував він свої хороми. Зацікавилася ним. Дивилася й дивилася, як він працює своїми довгими руками. Подумала: «Ну, оце і є той, що мені треба». Муха відчула, що закохалася. Стала вона залицятись до павука.

— Не для мене, часом, ці хороми будуєш? — лагідно запитала.

— Давно тебе жду, моя люба, для тебе будую. Хочу, щоб ти назавжди залишилась у моїх хоромах. Заходь же скоріш! — радісно каже павук.

Зайшла муха; не встигла оглянути хороми, як павук уже заснував той хід, яким вона зайшла.

— Ну от, тепер ти назавжди залишишся в мене.

Муха, дивилась на його довгі руки й думала: «Ще ніхто такими руками мене не обнімав. У таких обіймах від щастя померти можна». Як і попереднім своїм кавалерам, вона сказала павуку:

— Клянуся тобі, що це моє перше й останнє кохання!

З радістю муха кинулася в павукові обійми, бо він уже простягав до неї свої довгі руки. Міцно обняв павук муху, і вона дійсно померла. Але, як ви здогадуєтесь, не від щастя.