Про іриси

Жили колись давно в закарпатському селі чоловік Іван та його дружина Марися. Жили мирно, спокійно, ходили за худобою, мали сад, город, невеличкий клаптик землі на кукурудзу та пшеницю — все як у людей.

Іванові подобалося таке життя — тихе, врівноважене, він наперед знав, що буде робити завтра. Вставав раненько з сонечком, ніколи руки і душа його не нудьгували. Він був щасливий, любив свою красуню-дружину.

А Марися мала іншу вдачу. І працьовита була, і гарна господиня: в хаті чистенько, їсти-пити завжди нарихтовано, бо так її привчила рідна матуся, однак не мала вона задоволення від життя. Лягає спати і довго не може заснути.

Коли ж засне, то уві сні літає, неначе пташка, в далекі краї. А як прокинеться, сама не знає, чи тут вона, чи там залишилась, в невідомій країні, де синє море здіймає великі хвилі, наче гори, де ростуть незвичайні квіти та дерева. Все їй щось мариться, не має вона спокою... Тужить вона за голосами, що говорять інакше, за людьми, що носять не такий одяг.

Одного разу приїхали в село на відпочинок пан та пані з діточками. Були вбрані у дивовижний одяг — такого у селі і не бачили ніколи, навезли наїдків та напоїв у ящиках, фруктів чужоземних, які у нас не ростуть. Найняв пан на селі людей за кіньми ходити, їсти варити, прибирати, дітей доглядати. Запросили і Марисю.

Ціле літо ходила Марися у панський маєток. Повеселішала вона, з дітьми бавиться, допомагає пані, а та розповідає їй про життя в місті, про відпочинок на морі. Цікаво Марисі, слухає вона, яке то буває інакше життя... Іванові що робити? Не міг відмовити панам, а до того ж Марисі обіцяли за роботу якісь грошенята.

Марися була добра до дітей, от і звикли вони за літо до неї. Та минув час, подув вітер холодний, летить на крилах жовтолиста осінь. Збираються пани додому у місто. Та не хочуть діти розлучатися з веселою та доброю до них служницею. Адже вона, сама ще молода, теж була наче дитина. От пані і питається Марисі, чи не хотіла б вона поїхати з ними у місто? А вона тільки про це і мріє! І поїхали разом.

Час іде, сумує Іван за своєю Марисею, чекає, доки вона повернеться додому. Вже зима минає, сонечко сильніше пригріває. Гріє сонечко, гріє, починають танути сніги. Тече снігова вода, все більше і більше її. Вже річечка, що стрічкою текла у долині, не вміщає всю воду, переливається вода через береги. Чорна страшна вода стрімко заливає село, несе людям, худобі, всьому краю біду.

Сидять люди на стріхах, вода хлюпоче попід вікнами. Страшно малим і старим. Чоловіки на човнах рятують людей, відвозять у безпечне місце. А повінь не вщухає, вона все прибуває. Вже другу добу не виходить Іван з човна, вибивається з сил. Важко гребти, важко правити переповненим човном, важко змагатися з крижаною водою...

Багато лиха наробила страшна повінь, зруйнувала хати, загинула худоба, пропало майно, що тяжкою працею зароблялось довгими роками. Працю цілого життя багатьох родин забрала вода водночас. Рахували збитки люди зі слізьми на очах. Рахували загиблих односельців. Пропав і Іван, забрала і його зла вода. Багатьох він врятував від загибелі, молились люди за його добру душу.

А Марися всю зиму прожила в місті з панами. Спочатку їй було все цікаво та весело. Проте час минав. І відчула вона себе чужинкою серед міських людей, не такі вони мали звички, не таке щире серце, як її односельці. Затужила вона і за своїм чоловіком Іваном — ніхто її так тут не любив, не дивився їй лагідно в очі. Захотіла вона додому, а пани і не заперечували.

Раділа Марися, що повертається додому, уявляючи, як зустріне її Іван! Не знала, що її чекає велике горе. Полилися сльози, та марно! Не повернуться щасливі часи, не встане померлий з домовини. Багато пролила сліз Марися на могилі свого Івана. Все прикрашала могилу квітами та поливала їх гіркими сльозами. Іде понад річкою, що забрала від неї чоловіка, та плаче. І такі ті сльози були гарячі, що розігріли землю, і там, де впали, виросли жовті квіти розлуки. Вони і дотепер ростуть в низинах та долинах.

Назвали люди ці квіти ірисами, склавши докупи імена Івана та Марисі: Іван і Марися. Любов ніколи не пропадає, вона живе серед людей і нагадує — цінуйте щастя, яке маєте в руках, прислухайтесь одне до одного.

Ростуть іриси і коло людських осель. Ще їх звуть півниками. Вони розповідають свою історію тим, хто хоче її почути.