Було це за часів, коли існувала панщина. Важко приходилось простим людям. Зранку до ночі працювали вони не покладаючи рук. Ще сонечко не зійшло, а вони, як ті бджілки, уже метушаться. Навіть малі діти були чимось зайняті, той носив воду, той пас овець, той рубав дрова. Як підуть чоловіки на поля орати, то так цілісінький божий день обмиваються потом, навіть кришки в роті не маючи.
От в одного пана був наймит Іван. Вродився він на диво гарний та розумний. Шкода лише, що був він сиротою. Хоч що запитай у нього — на все дасть тобі відповідь. І звідки він то все зна?
Вирішив Іван якось провчити свого пана, який був страшенно скупий. Поїдуть було куди в далеку дорогу, то пан навіть крихти хліба не візьме. Шкода йому брати їжу. Він завжди казав:
— Нема чого переводити харчі!
Вирушив якось пан з Іваном у інше село до знайомого пана. А наймит узяв крадькома з собою кусень паляниці і сховав у кишені. Запрягли волів тай поїхали. їхали вони довго, коли уже почало темніти, то зупинилися, щоб спочити. Розклали копичку з сіном і полягали.
А Іван тихенько вийняв паляницю, обклав сіном і давай жувати.
— А що то ти там їси, Іване?
— Та так, пане, сіно жую.
— Дай-но і мені, — каже пан.
Вибрав наймит жмут сіна і подав панові. Той почав жувати. Потім панові як запече у горлі, як почне кашляти, що аж сльози на очі покотилися. А Іван лише посміюється над паном. Зарікся пан, що більше ніколи не буде їсти сіна.
Відтоді куди б він не їхав, то обов’язково бере із собою чогось поїсти, та ще й з Іваном поділиться, аби той також не їв сіна.
Ось так Іван навчив пана бути щедрішим.