Жив собі на світі бідний парубок. Не мав він ні рідних, ні домівки, ні латки землі, тож поневірявся по наймах. Надокучило йому на інших працювати. І надумав він піти по світу, пошукати щастя.
Довго йшов парубок полями та луками й нарешті увійшов у ліс. А ліс був прадавній, густий, несходимий. Страшно стало парубкові. І радий би повернути назад, та з дороги збився.
Довго блукав він лісовими нетрями, аж дивиться — перед ним простора галявина, а на галявині якась кумедна, що він досі й не бачив такої, хатка стоїть.
Пішов парубок ближче й очам віри не йме: стіни в хатці зроблено з сиру, димар на ній — з масла, піч розбирати, стіни колупати та в рот шматки запихати. Наївся донесхочу. Підійшов до підвіконня, щоб цукром поласувати, аж чує якийсь тупіт у лісі. Бачить, збіглася на галявину незлічена сила диких кіз. Ще більше злякався парубок і шуг під піч. Коли чує, одна коза, мабуть, найстарша між них, каже:
— Хтось обідрав нашу хатку! Шукайте винуватця!
Обнишпорили кози всі закутки, але парубка не знайшли. Напекли вони млинців, відтопили сиру, масла й полагодили хатку. На ранок знову пішов весь табун у ліс, а одну козу за сторожа лишили. Сидить хлопець під піччю, їсти йому страх як хочеться, та боїться вилізти. А коза лежить проти дверей, оком не зморгне. «Нажену-но я на неї сон», — подумав хлопець і забурмотів:
— Спи, очко! Спи, друге!
От одне око в кози й заплющилось.
— Спи, очко! Спи друге!
Заснула коза. Виліз хлопець з-під печі, наївся млинців з маслом та сиром, навіть кусок підвіконня відкусив і назад шмигнув під піч. Надвечір повернулися кози. Бачать коза-сторожиха спить, а хатку знов пошкоджено. Накинулись вони на сторожиху з рогами. А та плаче:
— Не винна я! На мої очі сон нагнали.
Зібрались кози на галявині у велике коло і стали раду радити. Потім полагодили хатку й лягли спати. Вранці табун знов пішов на пасовище, а за сторожа лишив іншу козу, в якої було вже аж три ока. Тим часом хлопець, не знаючи про це, став присипляти козу тими ж словами, що й минулого разу. А як приспав два ока, то виліз з-під печі і прямцем до сирної стіни. Та тільки відколупав шмат, коза як замекає!
Всі кози почули, прибігли з лісу й ну буцати парубка рогами.
— Кізоньки милі! Кізоньки любі! Не бийте — вік вам служитиму! — почав просити бідолаха.
Кози й пожаліли його.
— Ну, гаразд, каже старша коза, — залишайся в нас жити і будеш нам за пастуха.
Зостався хлопець у козиній хатці. Пас кіз, доїв, доглядав. І роздаровував їх таким же біднякам, як і сам. Відтоді прижилися кози біля людей і стали їм у великій пригоді.