Давно жила в селі одна бідна родина: батько, мати й син. Коли син підріс, то пішов по світу щастя-долі шукати. Йшов він, йшов, бачить росте на узліссі кущ калини.
Сів він під ним відпочивати. А калина так ласкаво шепотить гілочками, наче хоче йому щось розповісти. Юнак вирізав з калини сопілку і заграв. Як же він здивувався, коли заговорила сопілка людським голосом:
Ой помалу, помалу, юначе, грай,
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене сестриця зі світу згубила,
В моє серденько ніж устромила.
Коли юнак дійшов до села, він розповів людям про дивну пригоду. І вони повідомили йому про ту страшну трагедію, що трапилась тут, де виросла калина.
Бабина донька, заздрячи красі й працелюбності дідової дочки, убила її та закопала в лісі. На місці, де пролилась кров бідної дівчини, виріс кущ калини. Навесні він зацвітав білим цвітом, влітку ховав подорожніх від спеки і дощу, а восени і взимку пломенів червоними кетягами.