Було це недільним ранком. Господиня, святково одягаючись, збиралася до церкви. Вже немолода, статечна, але врода в її обличчя ні в молодості, ні тепер і не заглядала. Зайшов господар — високий, гарний з виду чоловік.
— Настусю, може, тобі потрібні гроші? — ніжно дивлячись на дружину, промовив він. — Чи ще чого? Кажи, голубко...
— Дякую, Петре. Нічого не треба.
Чоловік пішов у справах. Настя залишилася сама. Чомусь лагідно всміхалась, видно було, що її лице світилося щастям. Помітила це й Олена, наймичка, що вже давно жила у них. Була сиротою, по хазяйству помагала, а що була доброю та роботящою, то господарі ставилися до неї, як до дочки, бо ж самим господь дітей не дав.
— Тітонько, я хочу про щось запитати у вас, — зашарілася вона.
— А я знаю, дочко, про що, — усміхнулась господиня. — Тобі цікаво, чому я, негарна з виду, маю такого вродливого та доброго чоловіка?
Німе здивування світилося на обличчі Олени. Вона мовчала.
— Доля в мене, дівчино, гарна. Господь послав, а я дякую йому за неї все своє життя та шаную свою долю.
Прийшовши з церкви додому, тітка гукнула наймичку, що поралася в квітнику.
— Хочеш побачити і мою, і свою долю? — спитала в дівчини.
Та здивувалась, але непереборна цікавість взяла верх.
— Так, — прошепотіла.
Наступного дня встала тітка ранесенько, задовго до схід сонця, зварила обід. Поклала в один полумисок ложку борщу, в інший — ложку каші. Розбудила наймичку та й каже:
— Ти хотіла мою долю побачити? Іди в поле. Постав усе, що я приготувала під полукіпком, сама сховайся за снопами і чекай. Побачиш мою долю.
Так і зробили слухняна дівчина. Прийшла в поле, коли сонечко лише краєм своїм виткнулося з-за обрію, поставила все, як учила тітка, а сама причаїлася. Довго чекати не довелось,
— Ох і натомився я, зранку працюючи, — почула дівчина. — А господиня моя вже й обідати зготувала. А наварила, що й десятьох можна нагодувати.
Виглянула дівчина, а там горобчик. Клюнув кілька разів борщу, каші, подякував гарненько.
— Полечу, — почула дівчина, — бо ж роботи — непочатий край.
Зібрала посуд Олена, прийшла додому і все тітці розказала.
— Ото моя доля, — каже господиня, — а завтра побачиш свою. Тільки встань раненько, звари горщик борщу, горщик каші і зроби все так, як і сьогодні робила.
Дівчина здивувалась, чому не по ложці борщу і каші, а цілий горщик, але не питала. Сама побачить.
Прийшовши раненько в поле, все зробила, як учила тітка. Сама сховалася за снопами та й стала чекати. Уже й сонце високо стало, припікати почало, а нікого нема. Вже й сон зморив дівчину, задрімала.
Аж раптом свист голосний почула, причаїлася. Та кортить же побачити... Виглянула обережненько. Перед нею парубок — кийок у руці, свита наопашки. Не сподобався він дівчині, чогось серденько її стиснуло. Та поглядає нишком. Що ж буде далі? А парубок, простелив свитину, сів і чисто виїв і борщ, і кашу.
— От винесла — як украла, — гукнув він.
Побив горшки, свиснув, плюнув і пішов, навіть не подякувавши. Зі сльозами на очах повернулася дівчина додому.
— Ніколи я не вийду за такого заміж, — сказала спересердя,
— Вийдеш дитино, то твоя доля, — на те їй тітка.
Чимало часу пройшло. Забулося пророцтво. До дівчини посватався парубок. Ось уже й весілля. Добрі люди, в яких служила дівчина віддавали її, як свою дочку: і грошей вділили, і чималий шмат землі. Дякувала Олена своїм господарям і мріяла про щастя.
Та не так склалося, як гадалося. Недовго був добрим до неї чоловік. Пиячити став, а то й руки простягав до дружини, не шанував її, а ледачим був, що й світ такого не бачив. Гірка доля спіткала Олену, щодень сльозами вмивалася. Згадала вона тітку, яка ставилась до неї, як до рідної. І так закортіло піти до тітки, про долю свою гірку розказати...
— Не журися, дитино, — співчутливо озвалась тітка Настя. — Така твоя доля. Краще стане, коли діти виростуть, допомога буде. Вони — твоє щастя.
Так і сталося. Діти підросли. Чоловік недобрий помер. А Олені тітка Настя помагала у скруті. За це Олена її доглянула до смерті. Незабаром сама стала бабусею.
І якби хто уважніше придивлявся, то часто бачив би на її обличчі тиху щасливу посмішку.