Був собі дід. Жінка у нього померла. Лишився він сам з дочкою. Оженився другий раз. І взяв собі жінку, у якої уже була дочка. Так і зажили — в діда дочка і в баби дочка.
От баба дозволяє їм ходити на вечорниці — прясти. Дідова дочка пряде, а бабина байдики б’є, нічого не робить. Тітка Катерина, в якої були вечорниці, каже:
— Гапко, твоя дочка така ледача, що страхи Божий.
Баба з тих пір зненавиділа дідову дочку і стала просити діда, щоб завіз її в ліс.
— Нехай дурно нашого хліба не їсть.
Чоловік послухав і повів одного дня дочку в ліс. Знайшли там якусь хатку. Дід покинув тут дочку і наказав:
— Сиди тут, а я піду дров нарубаю.
Вийшов з хатки, прив’язав дерев’яну колодочку до вікна, а сам подався додому.
Сидить дочка, чекає на батька, а його все нема і нема. Вітер колодочкою стукає, а вона думає, що то батечко дрова рубає. Коли стемніло, щось постукало в двері і каже:
— Дівчино, відчини.
Вона й відчинила. І побачила перед собою кобилячу голову.
— Дівчино, пересади через поріг.
Вона пересадила.
— Дівчино, дай вечеряти!
Вона й вечеряти подала.
— Дівчино, постели!
Вона постелила.
— А тепер подивися на себе в дзеркало.
Глянула вона і побачила, що стала дуже гарною. А тим часом двері в хатку прочинилися і входить молодий хлопець. Побачив красуню і просить, щоб вона вийшла за нього заміж. Вона погодилася.
Після весілля поїхали молодята до батька з возом добра. Баба як побачила дідову дочку, то її аж злість взяла. І баба наказала дідові, щоб і її дочку повів у ліс. Дід погодився і зробив усе так само, як і минулого разу.
Коли ввечері з’явилася на порозі кобиляча голова і попросила перенести її через поріг, то у відповідь почула:
— Невелика пані, сама перелізеш.
Що б далі не просила її кобиляча голова, в усьому їй бабина дочка відмовляла.
— Дівчино, — каже наостанок голова-зазирни мені в ліве вухо, а тоді в праве.
Вона зазирнула і опинилася в густому лісі. А там вовк її вхопив і поніс не знати куди.
А в діда був песик. То ще він лежав на призьбі і дзяв-дзяв:
— Дідова дочка-красунечка живе, як вареник в маслі, а бабиної дочки вже й на світі нема.
Почула це баба, набила песика і наказала дідові, щоб пішов подивитися, де це її дочка. Дід пішов. Зайшов до знайомої хатки. А вона стоїть пустка-пусткою.
Отак у світі буває — щиросердечну людину доля винагороджує, а лиху — карає.