Багато-багато років тому правив світом страшний змій Жерикров. Харчувався він лише самою кров’ю. Нікого не жалів. А підлий комар був у нього на побігеньках. Гукнув одного разу змій комара і наказує йому:
— Облети усю землю й покуштуй кров усіх живих істот. А коли повернешся, розкажеш мені, в кого найсолодша кров. Тих я зводитиму з світу.
Полетів комар. Виконав наказ і повертається назад. Дорогою зустрів ластівку.
— Куди літав? — питає та.
— За наказом повелителя мого облетів усю землю, щоб дізнатися, в кого найсолодша кров.
— Ну і в кого ж?
— Найсолодша кров у людини, — пропищав комар.
Ластівка занепокоїлась.
— Не кажи, комаре, змієві правди. Людина добра, не губи її.
— Ні, скажу!
Ластівка знову:
— Благаю тебе, не роби людині зла, вона мій друг і захисник.
А комар:
— Ні, скажу!
Прилетів комар до Жерикрова, а ластівка вже кружляє.
— Ну, — засичав змій, — розповідай про все, що розвідав. Не дай Боже, скажеш неправду...
— Володарю мій і повелителю, — почав комар, — скажу тобі щиру правду, нічого не приховаю. Найсмачніша, найсолодша кров у...
Хотів він сказати «у людини», та не встиг. Ластівка стрімголов кинулась на комара і відщипнула йому гострим дзьобом кінчик язика. Заметався комар над змієм, але нічого не може вимовити.
А ластівка весело джеркоче:
— Я знаю, Жерикров, що хотів сказати твій прислужник: найсолодша кров у змія.
Розлютився змій, скрутився в клубок, стрибнув у небо, роззявивши пащу. Але ж нема пташки, проворнішої за ластівку. Метнулася вона вбік і Жерикров тільки її за хвостик схопив. Та рвонулася ластівка і втекла від лютої смерті.
А страшний змій з трьома пір’їнками в зубах упав з висоти на землю вдарився об камінь та й навіки затих.
Ось чому в ластівки хвостик, мов ріжки, і ось чому люди так люблять цю пташку.