Чийого батька гуси

Одного разу чоловік із жінкою поверталися з гостин. По дорозі на сільському ставочку хлюпався у воді виводок гусей. Білі, рябі, сірі, вони вабили зір своєю дорідністю, вгодованістю.

Чоловік і каже:

— Оце мого батька гуси.

Неподалік жила його родина. А жінка зразу ж заперечила:

— Ні! Це гуси моєї родини.

— Ні, це моєї, адже он і хата!

— Це гуси мого батька і все! — твердо наполягала на своєму жінка.

Так вони сперечались до самого дому і суперечку продовжили навіть там. На другий день чоловік каже до жінки:

— Звари-но якогось борщу чи що?

— А чийого батька то були гуси?

— Звісно мого!

— То й вари собі сам!

А сама не їсть, не п’є і все наполягає на тому, щоб чоловік уступив їй і погодився, що то були гуси її батьків.

Але ж і чоловік такий же впертий. Не піддається на умовляння. Проходить тиждень. Все сумнішою ходить жінка, вся змарніла, ледь-ледь тримається у ній життя.

— То чийого батька гуси? — все допитується чоловіка в надії, що він уступить.

— Та мого, скільки можна товкти воду в ступі! — сердиться вже чоловік.

— Ну, то я вмираю!

— Вмирай, але не буде по-твоєму!

Вдала жінка, що вмерла. Лягла на лаву, склала руки. Заплющила очі. Лагодять на другий день похорон. Вже й відправу зробили, пора виносити гроб з хати. Чоловік останнім підійшов до труни і каже:

— Схаменись, устань, бо ж будуть везти на цвинтар!

— А чийого батька гуси?

— Ти знов за своє. Та мого!

— Ну то хай везуть. Нема мені чого жити! — озвалась у відчаї дружина.

Похоронна процесія вже на цвинтарі. Вже й тут батюшка прочитав молитву, вже й останнє прощання з померлою. Підійшов до труни чоловік і шепоче тихо:

— Божевільна! Зараз будуть опускати у яму. Це ж кінець!

— А чийого батька гуси?

Жаль стало чоловікові втрачати дружину, хоч і вперту та й каже:

— Та хай вже будуть твого! Тільки отямся!

Зраділа жінка цим словам. Спокійно піднялася із труни і пішла додому, ні з ким не вітаючись і ні на кого не дивлячись. Оторопілий натовп перелякано зашепотів:

— Ну й дива ж бувають. Воскресла!