Раз була єдна пара: муж і жона. Жона була дуже джанглива і все ся вадила із своїм ґаздою. На біду прийшов вовк і з’їв чотири вівці з кошари. Ґазда ся бояв жоні тото повісти, бо знав, ож, кедь повість, та підла буде його вечеря, айбо затаїти не мож було. І тако він смиренно каже своїй жоні:
— Ай, жінко, не добре ся у нас стало.
Жона звідать ся:
— Што такоє?
— Я би-м тобі повів, айбо ти будеш дуже сердита.
Жона звідать:
— Што тото? Што тото?
Тогди ґазда каже:
— Та прийшов вовк у кошару і з’їв чотири вівці.
Тогди жона зачне:
— А бодай би-сь ся, ґаздо, був не скольчив, такий ти у мепе ґазда! Так то мені загородиш кошару! Готова праця пропадать!
На то каже ґазда:
— Цить, жоно, перебудемо ми тото; там шкода, де худоба.
І тогди взявся, пішов до сусіди і позичив єдно залізо, із котрим вовки імають, і так підставив на тото місто, куди вовк зайшов, і лишив там на ніч.
Рано прийшов позирати і видить, ож вовк ся імив у залізо, і дуже ся зрадував, ож вовк ся імив. І так біжить ід жоні і каже:
— Ой, жінко! Я би ти щось повів, айбо то не такоє, ги учора.
— Но што тото? До чорта ти все мені якіїсь новини приказуєш!
— Ану ж, слухай, я вовка, котрий вівці поїв, імив!
— Ци ціле?
— Іди, позирай!
Жона пішла, і видить вовка у залізі, і каже:
— Хвала богу, што-сь го ймив. Тепер ци знаєш што? Тепер удумай таку кару, аби усе жив — аби ся усе мучив.
Ґазда каже:
— Та што би тото було? Кедь му їсти не дам, іздохне з голоду, скоро здохне. Кедь го бити буду — і так іздохне од битки.
Тогди жона каже:
— Што мені до того!.. Дам ти три дні, удумай таку кару, ге-м ти казала.
Ґазда пішов і думать, і думать. Дале так собі гадать: «Та ци треба більшу кару, ги моя!.. Удколи-м ся оженив, усе живу, але-м бідую. Та май ліпше буде, кедь я і вовка ужеию».
Тогди біжить ід жоні і каже:
— Та уже кара на вовка готова! Нич не вчиню із ним, лем го уженю; буде жити і усе бідувати!