Був — не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він нерозумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.
Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися. Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуг шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає.
Під’їжджає пан ближче і питає:
— Чого, хлопче, співаєш?
— Аби не плакати, пане.
— Чи не пішов би ти до мене на службу?
— Та я на службі — чужі вівці пасу.
— А що тобі платять?
— Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.
— Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?
— Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.
— А де твоя мама?
— В он тій хаті.
Поїхав пан до його матері й каже:
— Жіночко, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за віз дров літо пастушить?
— Та так.
— Я вам дров привезу не один віз та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу.
Пан нащебетав — жінка повірила й відпустила хлопця. Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти.
— Пане, — каже новий слуга, — буду вам і вівці, і коні, і велику худобу — все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.
— Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.
— Та з верби, пане, погана сопілка.
— А що я тобі зроблю?
Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився — викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки — ой, як виліз на дах, як заграв!
А той панок-онучок прибігає та й каже:
— Чуєш, Іване, навчи мене грати.
— Скажи панові, хай моїй матері дров привезе, та й навчу.
Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, нехай почекає. Просить малий навчити.
— Добре, — погодився Іван. — Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.
Панич дує, перебирає, а музики немає. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слухає, як слуга вчить його онука.
Набридло Іванові та й каже він:
— Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би швидше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.
А пан, коли почув це, підлазить по драбині на дах та й питає:
— Що ти, Іване, сказав?
— Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.
— А бичка міг би навчити?
— Міг би й бичка.
— Знаєш що, Іване? — каже пан. — В мене є бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати — тобі добре заплачу.
— Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити — досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.
— Я тобі гроші дам.
— Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.
— Бери, Іване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок — танцюрист?
— Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.
— Добре.
Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав.
Каже матері:
— Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.
Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:
— Добрий день, пане!
— Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?
— Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.
— Та що ти кажеш, Іване?
— Те, що чуєте, пане. Треба грошей.
Пан почухався в голову та й дав грошей.
— А як далі буде, Іване?
— Та так буде, пане, що навчиться він читати писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени приймати.
— Добре, Іване.
Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:
— Тепер, мамо, будемо жити, як пани.
Але минув рік — треба йти до пана.
Питає дідич:
— Іване, що там мій бичок робить?
— Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового — зима йде, пане йому соромно в будь-якому вбранню ходити.
Каже пан:
— Го-го-го! Як він мені дорого коштує!
— Але ви, пане, будете мати свого суддю.
— Та добре, добре, Іване.
Дав пан нову порцію грошей.
Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився — вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик.
Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.
— Поздоровляю вас, пане, — каже Іван. — Він уже не бичок, а суддя Бик. А такий зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.
— Добре, Іване.
Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку.
Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав — Бик відчиняє двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.
— Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.
Суддя Бик як закричить:
— Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний!
Пан розсердився та й як вдарить суддю:
— Ой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!
А потім пан давай втікати по сходах, аби не заарештували.
Так Іван з паном розрахувався.