Перед однією печерою, в якій ночував ведмідь, росло велике дерево, і кожного року те дерево ставало все більше та більше.
Одного дня розлютився ведмідь на дерево й хотів його звалити. Побачив це черв’як із другого всохлого дерева та й каже ведмедю:
— Ти гадаєш, що звалиш його власною силою. Але, в тебе нічого не вийде. Якщо тобі заважає це дерево, то знайди собі інше місце, і зачекай поки я його звалю.
Ведмідь розсміявся та став глузувати з черв’яка:
— Краще мовчи, дурню! Як ти, такий малий, можеш звалити дерево, якщо я його не можу звалити?
— Поживемо — побачимо! — сказав черв’як, заліз в крону дерева, й року не минуло, як він його звалив.
Тоді покликав черв’як ведмедя та сказав йому:
— Ти дужчий від багатьох звірів, звалиш коня й вола, але з нас двох хто сильніший? Ти, великий, чи я, маленький?
— Я сильніший, — відповів ведмідь, — але я тоді не зміг звалити дерева відразу, бо був ослаб. А так, як ти — працював цілий рік — то не штука!
А черв’як йому відвовів:
— Е, крутиш, ведмедику! Моя сила певніша, хоч і повільна. Бо недарма каже прислів’я — «Мала капля й скелю розколе».