Жили-були в одного господаря цап і баран. Жили в згоді-злагоді: сіна в’язочку — і ту між собою ділили. А як кого били, то тільки кота Мурлику; він такий злодій і розбійник, все тільки світом вештається та краде, що попало.
Сидять собі раз цап і баран та й балакають. Аж тут де не взявся сірий кіт Мурлика, йде та так жалісно плаче, що аж засумували цап і баран, та й питають:
— А чого це ти, Мурлико, так тяжко плачеш, на трьох ніжках скачеш?
— Як мені не плакати? — відповідає кіт Мурлика.
— Била мене стара баба, била, била, за вуса крутила, ноги мені поломила!
— А за яку ж то провину?
— Що я сам себе не пізнав та й бабину сметану злизав!
І знову заплакав кіт Мурлика.
— Чого ж ти далі плачеш?
— А того плачу, що як баба мене била, то все казала: «А до мене їде зять, то що мені замість сметани їсти подать? Хіба, — каже, — цапа і барана заріжу!»
Заревіли, зарепетували цап і баран:
— Ех ти, проклятий котище! Ми тебе на смерть заколемо! Через тебе ж нам погинути прийдеться!
Та котик вину свою признавав і пробачення прохав. Цап і баран йому пробачили і втрьох радилися: «Що робити, що чинити?»
— Ах, брате баранчику, чи тверда у тебе голова? — питає кіт Мурлика. — Ану, зпробуй у ворота вдарити!
Баран з розгону кинувся та буц рогами в ворота. Ворота похилилися, та не відчинилися. Піднявся цап рогатий, бородатий та як туцнув у ворота, ворота і відчинилися.
Порох стовпом піднімається, трава до землі згинається, біжить цап і баран, а за ними скаче на трьох ніжках сірий Мурлика. Змучився він скоро, не встигає та й за цапом і бараном покликає:
— Не оставляйте мене, братчики, на поталу диким звірам! Я вам за те в пригоді стану!
Взяв цап посадив кота на себе, і знов понеслися вони горами, долинами, травами, пісками. А тут саме натрапили на скошене поле, а на полі стоги сіна, як палати стоять. А ніч була осіння, холодна.
— Де тут вогонь родобути? — радяться цап з бараном.
А кіт каже:
— Вдартеся рогами!
Ой, як розбіглися цап з бараном та як вдарилися рогами, аж іскри скочили та й на сіно впали! Загорілася ватра; тепло, гарно.
Гріються цап, баран і котик біля вогнища; аж дивляться — непрошений гість іде: вуйко Медведенко.
— Пустіть, — каже, — зігрітися! Щось мене студить...
— Просимо, просимо! Погрійтеся, вуйку Медведенку! А звідки йдете?
— Ходив на пасіку та з мужиками посварився, аж боки болять, нездужаю. Іду до лисиці лікуватися.
Ну, стали разом темну нічку ночувати. Медвідь під стогом, кіт на стогу, а цап з бараном біля ватри.
Тільки що задрімали, аж тут іде сім вовків сірих, а восьмий білий — та просто до стогу!
— Фу-фу! — каже білий вовк.
— Щось тут нечистим духом пахне! Що тут за народ? Ану, дізнаємось, хто міцніший!
Заблеяли цап і баран з перестраху, а Мурлика так відізвався:
— Ой ти, білий вовче, князю над вовками, сірими братами! Не сердь нашого старшину — князя, бо він дуже сердитий; як розсердиться, то — боже борони — ніхто його не вдобрухає! Он не бачиш у нього бороди? В ній то і сила його; бородою він звірів побиває, а рогами лише шкуру здирає! Краще ви спокійно і чесно підійдіть та попросіть: ми, мовляв, хочемо тільки з вашим молодшим братчиком, що під стогом лежить, побавитись, щоб не нудно було!
Тоді вовки бородатому цапові тільки здалека вклонилися, а самі обступили ведведя і почали його зачіпати. А він як набрав сили та як вхопить вовків по два в одну лапу, а вони як заридали та застогнали. А далі якось вирвалися та давай ногам знати, аж закурилося за ними!
Так-то хитрий кіт став цапові й баранові в пригоді.