Колись жив на світі бідний чоловік зі своїм сином Петриком. Їм двом минав вік, як вода по камінню. Спливли тижні за тижнями, роки за роками.
Петрик підріс, навчився полювати. Якось вийшов на одну галявину, а там росла шовкова трава. Він не хотів травичку столочити — ліг скраю під корчем і почав дрімати.
Раптом чує: фах-фах-фах! То прилетіли три дівчини. Такі гарні, аж рота роззявив. Вони скинули крила, поклали їх у шовкову траву і красненько взялися за руки, щоб танцювати. Коли вони натанцювалися, знову почепили собі крила і полетіли. Петрикові уже не дрімалося. Подався додому.
Другого дня прийшов на галявину і ліг на те ж місце, де лежав учора. Дівчата прилетіли і затанцювали, аж листя шелестіло. Потім — фах-фах-фах! — і сховалися десь за горами, за лісами...
Петрикові найбільше сподобалася найменша. Він пішов додому і не їсть, не спить, а все думає про ту дівчину.
— Чого ти, Петрику, сумний? — спитав його батько.
І хлопець зізнався:
— Біда, тату, я полюбив дівчину.
— Чого біда — добре, буде в нас весілля.
— Ні, тату, не буде, бо дівчина з крилами, — і Петрик розповів, як то все було.
Батько подумав трохи і відповідає:
— Встань раненько, візьми лопату і викопай яму коло того місця, де ті дівчата залишають крила. Потім залізь у яму, накрийся там й чекай. Коли найменша скине крила й піде танцювати, ти візьми їх і сховайся знову. Старші сестри полетять собі, тоді поговориш зі своєю дівчиною.
— Добре, — втішився парубок.
Устав рано-раненько, узяв лопату і пішов на галявину з шовковою травою. Там викопав яму і сховався в ній. Раптом — фах-фах-фах! Прилетіли чарівні дівчата. Скинули крила й пішли в танець: крила наймолодшої впали майже перед носом парубка. Він взяв їх і стягнув у яму. Накрився й не дихає навіть.
А дівчата знов натанцювалися скільки душа бажала. Потім старші причепили крила і полетіли геть, а найменша шукає свої і не може знайти. Сіла та й заплакала:
— Хто забрав мої крила? Де я тепер дінуся?
Петро виліз із ями і каже:
— Не плач, дівчино, твої крила в мене. Та я тобі їх не віддам, бо полетиш геть. А я люблю тебе і хочу, щоб ти була моєю...
Що мала робити бідна дівчина? Вона відповідала:
— Буду, легіню, твоєю, але віддай крила.
— Ні, крил не віддам.
Петро повів її додому, сховав крила в скриню. Скоро справили весілля. Коли гості з усього села відтанцювалися, молоде подружжя зажило щасливо. Минув якийсь час, і в родині народився хлопчик.
А одного разу сусіди їх покликали до себе на весілля. Жінка танцювала так красиво, що все село збіглося дивитися. Її спитали:
— Де це ти навчилася так красно танцювати?
— Мене моя мама навчила. А якби мій чоловік віддав мені хоч на хвильку крила, то я би ще краще танцювала. Попросіть його, нехай віддасть...
Петра обступили з усіх боків і почали просити:
— Дай, чоловіче, крила, хай жінка потанцює, доки ще молода.
— Не тримай задурно крила у скрині, бо сплісніють.
— Вони там не варті печеної цибулі. Навіщо їх ховаєш?
Так гавчали всі, що Петро не витримав. Побіг додому й приніс жінці крила. Вона їх почепила і станцювала один танець. Петро дивився, наче зачарований: його жінка була, як принцеса! Але коли закінчила танець, схопила свого сина і — фах! — полетіла.
— Оце та так — здивувалися люди.
А у Петра потекли сльози із очей:
— Я знав, що таке буде. Послухався дурних, — і пішов додому. Вдома більше не було ні жінки, ні дитини.
Петро взяв на плече рушницю і пішов у світ. Ішов, ішов — полями, лісами. Три торбини хліба з’їв і п’ять пар постолів порвав — не ставав ні на хвильку. А раз вийшов на широке поле, дивиться — три легіні так чубляться, що аж дрантя з них летить.
— Агов! — сказав Петро.
— Що ви не поділили?
Хлопці розчепилися. Найстарший відповів:
— Розсуди нас, добрий чоловіче. Помер наш батько і залишив, каструлю, чоботи, кримку-невидимку. Кому все це має належати? Я кажу — мені, бо я є найстарший.
— Ні, мені!
— Мені! Тато мене найсильніше любили. Брати знову до бійки.
— Агов! — гукнув Петро.
— Тримайте руки при собі. Я вам, дурням, зроблю справедливий суд.
Брати дивляться на нього, чекають його слова.
— Я зараз вистрелю, і маєте принести мені кулю. Хто скоріше принесе, тому дам і каструлю, і чоботи, і кримку-невидимку.
— Нехай буде! — аж підскочили брати.
Петро взяв рушницю із плеча і вистрелив. Брати зірвалися із місця, побігли за кулею, як три конячки. Петро засміявся:
— Не знають дурні, що рушниця набита лише порохом і шротом. Будуть шукати оту кулю до кінського великодня!
І сам узув чоботи, надів собі на голову кримку-невидимку, взяв каструлю — та й далі. А що не крок ступить у тих чоботях — то на цілий день ходьби. Пройшов так далеку дорогу і скоро дійшов до своєї жінки. Дивиться, між яблунями — хата, а на травичці грається хлопчик. То був його син. Петро зняв на хвильку кримку-невидимку і спитав:
— Михайлику, а мама вдома?
— Сидить у хаті з тіткою.
— Піди і скажи, що тато прийшов.
Михайлик до хати.
— Мамо, прийшов тато!
— Сюди людина не дійде і птах не долетить.
— Ні, мамо, справді тато зі мною говорив.
Тоді мати сказала:
— Якщо прийшов тато, нехай нарве мені яблук з тої яблуні, з якої яблука ніколи не падають.
Михайлик вибіг і переказав, що говорила мати. Петро підійшов до яблуні, з якої яблука ніколи ще не падали, і потримав каструлю під нею. Яблука западали до нього, ніби хтось тряс деревом. Петро наклав синові повну пазуху плодів і мовив:
— Неси мамі!
Хлопчик відніс яблука.
— Тато нарвав...
— Нехай заходить до хати, — зраділа мати.
Михайлик радо вискочив надвір, та за якусь хвильку повернувся сумний.
— Ну, де є твій батько? — спитала мама.
— Немає, — хлопчик заплакав.
— Він тобі приснився...
Петро скинув кримку-невидимку:
— Ні, не приснився, жінко!
Вона дуже зраділа. Повернулися додому і знову стали жити у злагоді й любові. Мабуть, живуть ще й тепер, як не повмирали.