Дядько і ведмідь

Сидить дядько на пеньку і їсть хліб. Іде ведмідь і питається:

— Дядьку, що ти їси?

— Хліб, — каже дядько.

— Дай-но я попробую.

Дав дядько йому кусок хліба, ведмідь покуштував і питає:

— А з чого ж той хліб робиться?

Дядько й став розказувати:

— Треба спочатку поле добре виорати і на зиму посіяти зерна. Воно перезимує, весною проросте, а потім виколоситься, достигне, і треба буде вижати, в копи поскладати, додому звезти, змолотити, прочистити, поїхать до млина і змолоти. І буде тоді мука. А муку замісити, затопити в печі і пекти хліб.

Вислухав теє все ведмідь, почухав потилицю та й каже:

— О, то мені треба довго чекати.

Подумав трохи, а потім знов і каже до дядька:

— Давай ми вдвох посіємо...

— А як будемо збирати?

— Щось тобі, а щось мені.

Дядько й каже:

— Мені вершки, а тобі корішки. Згодний?

— Добре, — згодився ведмідь.

От посіяли вони зерно, виростили і зібрали врожай. Забрав дядько собі вершки, а ведмедю віддав корішки — солому.

Побачив ведмідь, що його обдурено, та й каже.

— Е, я так не хочу. Сіймо щось друге.

Чоловік радить:

— Посіємо ріпу... Вже тобі будуть вершки, а мені корішки.

Згодився ведмідь. Настала пора збирати урожай. Забрав дядько собі ріпу — корішки, а ведмедеві дає вершки — листя. Бачить ведмідь, що його знов обдурено, махнув спересердя лапою і поплівся до лісу.

З тих пір ведмідь ніколи вже не встрявав у спілку з дядьком.